Як після травм, за словами лікаря, несумісних із життям, йому вдалося вижити, сьогодні не знає ніхто. Їх Олександр отримав під час обстрілу їхнього табору «Градом» у ніч із 14 на 15 липня. Напевно, сам Господь та Ангел-хранитель подарували друге життя цьому простому і доброму юнакові. Бо тоді, коли в Дніпропетровському госпіталі Саша прийшов до тями, лікар так і сказав: «З народженням тебе, синку».
Військові лікарі кажуть, що в найважчі хвилини поранені солдати крізь біль і марення найчастіше повторяють одне і те ж слово: «Мамо, мамо...» Хтось із знаючих сказав, що це закономірно. Адже материнська енергетика навіть в уявному образі, який з’являється у хвилини марення, здатна врятувати своє дитя, давати йому силу повертатися до життя.
Олександр знає, що це чиста правда. Бо коли місяць тому з останніх сил примусив себе зробити кілька кроків і впав у траншею, перше, що після різкого приступу болю вимовили його вуста, було: «Мамо…» А ще лише кілька хвилин тому сидів у палатці, переглядаючи по телевізору останні новини. Хотілося ж знати, що діється у світі, що там говорять про події в Україні. Тож зрідка викроював для цього годину вже вночі, коли всі спали. Вдень було ніколи. Олександрові з бойовими побратимами потрібно було двома БТРами супроводжувати колони машин з боєприпасами. Не раз довелося потрапити у ворожі засідки, звідки колону обстрілювали прицільним вогнем бойовики. І тоді екіпажі БТРів ставали до бою, захищаючи колону.
Саме такі події довелося пережити Олександру Масленку і 13 та 14 липня. Тож, повернувшись, збирався трішки відпочити. Була перша година ночі, хотілося спати, але на хвильку затримався біля телевізора. Сьогодні Олександр упевнений, що саме це його і врятувало. Бо те, що сталося наступної миті, залишало для порятунку соті долі секунд. Несподівано вдарили «Гради». Шалений обстріл вівся дуже прицільно. Відчув, як задвигтіла земля, і кинувся з палатки до окопу, що знаходився на відстані 10 метрів. Двома-трьома стрибками подолав половину шляху і раптом відчув, що невидима сила шарпнула його і кинула в якусь безодню. Земля піднялася та й зависла у повітрі. Навколо горіла пшениця, палали дорога і поле. Хотів звестися і не зміг. Не відчував ніякого болю, а лише якась дивна слабість стулювала повіки. Не було ні страху, ні відчаю. Тільки думка про те, що не можна закривати очі, бо відкрити їх уже не буде сили. Олександр із останніх сил змусив себе звестися і зробити кілька кроків до окопу. А коли впав на дно траншеї –дикий біль прорізав усе тіло. Торкнувся за свій бік і відчув під рукою гаряче липке місиво…
Ніби крізь сон пригадує, як побратими – замполіт Валера, два Сергії з другого екіпажу, Толя з Чернігівщини, ще хтось – витягували його з окопу, як донесли до «швидкої», яка прибула сюди відразу після обстрілу.
Лікарі надали Олександрові першу медичну допомогу, але її було замало. Хлопець уже знав, що балансує на межі життя. Але стиснув увесь свій дух у кулак і наказав собі: «Жити!». Сон наповзав нестримним маревом, стулював очі. З останніх сил боровся з бажанням заснути, бо знав, що прокинутися вже не зможе. Лише під ранок гвинтокрил доставив Олександра до польового госпіталю. Останнє, що зафіксувала його свідомість, – це суворе обличчя лікаря і його команда: «В операційну!» Він і не знав, що саме тоді на шальку життя було покладено уміло проведені в польових умовах дві складні операції, які й переважили найстрашніше.
Прийшов до тями Олександр уже в Дніпропетровському госпіталі. Не було чутно ні пострілів, ні розривів бомб. Перше, що з’явилося на думці: «Хто я? Де я?» Поволі пам’ять відновлювала події. Спочатку пригадав, звідки родом. Потім ім’я, прізвище… А коли до палати зайшла мама Людмила Петрівна з братом Сергієм, укотре крізь півсвідомість прошепотів: «Мамо». І відчув себе раптом захищеним і сповненим прагнення до життя. У Дніпропетровську, Олександр переніс ще одну дуже складну операцію. Тут і хлопцеві, і його родині відкрилися такі непомітні в мирний час і такі дорогоцінні в лиху годину особливості рідного народу. Палата, де намагалися втриматися за життя поранені солдати Української армії, була переповнена. Та по кілька разів на день сюди приходили звичайні люди, волонтери, які приносили все необхідне – від одягу і харчів до різних медикаментів і ліків. Особливо пригадує Сергій, Олександрів брат, лікаря-волонтера Інну Шевченко.
– Вона днями не відходила від поранених, – каже хлопець. – Часто навіть ночувала в лікарні десь на стільчиках, доглядала за всіма, діставала ліки, приносила їжу. А Саші нашому сказала: якщо він зумів вижити, то на весілля, яке обов’язково буде, щоб запросив і її.
Потім ще одну операцію зробили Олександрові у Вінницькому госпіталі, куди згодом перевезла його мати, яка не відходила від сина ні на крок. У найважчі хвилини була його руками і ногами. Силою своєї материнської любові додавала віри в себе, в одужання.
Тяжко стримати сльози Людмилі Петрівні. Ще тоді, в госпіталі, вона виходила тихенько в коридор, щоб дати волю сльозам. А потім умивалася, пила заспокійливе і поверталася, усміхаючись, до сина в палату. Йому потрібна була її підтримка й тверда віра в одужання. І вона її давала синові, повторюючи: «Усе в нас буде добре. Ти одужаєш».
– Я сьогодні хочу низенько вклонитися всім, хто допоміг нам у тяжку хвилину, бо навіть добре слово тоді допомагає, – каже Людмила Петрівна. – Спасибі Олегу та Володимиру Вітенкам, що не роздумуючи надали транспорт і особисто відвезли до Дніпропетровська, допомогли коштами. Дякую народному депутатові Олександру Онищенку за фінансову допомогу та підприємцеві Сергію Павловичу Мельковському, який також відгукнувся на нашу біду. Не вистачить слів, щоб скласти подяку всім лікарям, імен яких я навіть не знаю, за те, що врятували мені сина. Дорогий мій, добрий наш лікарю з польового госпіталю, це твоїми руками творилося Господнє диво спасіння нашого сина. Нехай будуть довгими і благословенними твої роки. До нас ішли люди й у Вінниці, допомагали всім, чим могли. Односельці, друзі, знайомі з Кагарлика, священики й віруючі – всі надавали моральну та матеріальну підтримку. Спасибі вам, дорогі люди, що ми єдині в тяжку хвилину.
Нині Олександр разом із матір’ю повернувся додому. Йому ще нелегко, але мужній воїн поволі повертається до життя. Він неохоче показує своє шите-перешите тіло. Тренує травмовану руку і вже спинається на понівечену ногу. А невблаганна пам’ять навіщось береже всі ті жахіття, які довелося пережити, відновлює обличчя бойових друзів, яких уже немає. І тоді нестримний біль знову пронизує все тіло. Хочеться плакати, кричати від горя. Але Олександр знає, що він солдат, захисник України і її народу. А тому потрібно тримати себе в руках і обов’язково твердо стати на ноги.
Сьогодні він дякує всім, хто допоміг йому долати біду: друзям, як він сам каже, бойовим побратимам, лікарям, Богові й матері, батькові й брату з сестрою. Та дуже жалкує хлопець, що не зможе повернутися до своїх бойових побратимів, щоб подякувати їм за те, що врятували життя. Що не зможе разом із ними захищати рідну землю від лиха. З гіркотою зітхає – декого вже немає… Вже тут, удома, його навідали однополчани. І хоча знали одне одного протягом багатьох років, сьогодні вони вже не просто знайомі. Сьогодні всі, хто пройшов через жорстоке пекло найганебнішого явища цивілізованого світу – війни, – назавжди поріднені кров’ю, збратані єдиним прагненням захистити Україну і світ від зла і братовбивства.
Коли наша розмова завершувалася, Олександр стиха мовив:
–У шкільні роки до нас, учнів, приходили ветерани Великої Вітчизняної війни. Вони розповідали про все, що довелося їм пережити, і завжди казали: «Нехай більше ніколи люди не знають, що таке війна». Тоді я не зовсім розумів зміст цих слів. А сьогодні сам скажу: потрібно зробити все, щоб ніхто ніколи більше не порушив спокою в нашій країні, щоб ні нам, ні майбутнім поколінням ніколи не довелося переживати жахіття війни.
І я думаю, до цих слів приєднаються всі воїни Української армії, весь народ України.
Надія Предченко
