Напевно, не знайдеться в Кагарлику та, вважай, і в усьому районі людини, яка б не знала Любові Петрівни Ткаченко (на знімку). Та це й не дивно. Адже майже все своє трудове життя віддала вона справі збереження як духовних, так і матеріальних надбань своїх земляків та всіх українців. Ще в далекому грудні 1969 року вона взяла на свої плечі музейну справу Кагарличчини і пронесла її з честю через усе своє життя. Бо навіть зараз, перебуваючи на заслуженому відпочинку, вона є надійним помічником молодших колег, що прийшли на зміну її поколінню. Її так і називають у місті: Люба-музейна. А Любов Петрівна лише усміхається, мовляв, що є – то є. Адже скільки сіл до останнього кутка обійшла пішки, збираючи експонати, зі скількома цікавими людьми зустрілася, скільки свідчень і розповідей занотувала, скільки історичних фактів порятувала від забуття!
Під час розмови з Любою Петрівною ніби поринаєш у високодуховний світ славних пращурів. Кожне її слово – то хвала силі й мужності українського роду. Іноді дивуюся:
– Звідки це у Вас?
І вона усміхається:
– Та ще, мабуть, із дитинства, коли слухала розмови людей, що збирались у нашій хатині біля батька-чоботаря.
А потім розповідає, як кожне слово запам’ятовувала, берегла, змалку гордилася тим, що народилася українкою. А коли Люба підросла, то вже до неї тягнулась уся дітвора з навколишніх кутків: із Паськівки, з Губівки. Водила їх на екскурсію в Дикі Лози, що під Краснопілкою, а повернувшись, сідала на кривому клені, немов на троні, і розповідала дітям предивні історії з життя рідного краю.
Але то все було ще в дитячі роки. А коли закінчила школу і прийшов час обирати свій шлях, спробувала було стати лікарем, але під час практики зрозуміла: це не її справа. Мріяла про журналістику, але потрапила на філфак Житомирського педагогічного інституту. А коли готувала дипломну роботу, зупинилася на темі «Говори Кагарличчини».
Сімнадцятого грудня 1969 року постало питання створення Кагарлицького районного музею. Завідуюча районним архівом М.І.Коробова запросила до цієї роботи саме Л.Ткаченко, запропонувавши їй стати збирачем експонатів. Погодилася. Справа ж близька серцю… Директором музею тоді була Галина Петрівна Балацька, а її заступником Кузьма Гордійович Орел. А коли вже було створено музейну раду, директором музею став К.Г.Орел.
Уже нині з висоти прожитих літ Люба Петрівна перегортає сторінки музейного літопису, як книгу своєї долі. Скільки доріг пройдено, скільки експонатів добуто! За ними ходила і їздила в усі кінці країни і навіть у Москву. Саме там у військовому архіві відшукала лист жительці Кагарличчини Марії Григорівні Хамці, син якої Сергій Софронович загинув безвісти. Листа солдатській матері написали його друзі Міша Цекало, Ваня Шиловський та інші однополчани сина, вказавши їй місце, де поховано Сергія. Як би там не було, але завдяки Любові Петрівні через десятки літ лист таки знайшов свого адресата. Щоправда ним стала сестра героя, яка з трепетом душі дякувала слідопитам за вісточку про брата.
До речі, щодо слідопитів, то саме Люба Петрівна зібрала навколо себе небайдужу молодь, яка займалася пошуковою справою, писала листи ветеранам в усі кінці світу. Перший гурток пошуковців складався з учнів Кагарлицької ЗОШ №1 з класним керівником Людмилою Петрівною Корж. Тоді багато імен героїв було повернуто з невідомості, багато безіменних могил земляків знайдено. А невдовзі Люба Петрівна стала ініціатором створення духовно-краєзнавчої школи. В цій справі її підтримала директор Кагарлицької ЗОШ №2 І.В.Горбач. По суті, ця школа і стала джерельцем духовності, яке так успішно дарує всім свою живу силу в Кагарлицькій ЗОШ №2 ім.В.П.Дашенка і нині. Крім того, за її ініціативою при музеї було започатковано проведення уроків пам’яті, організовано клуб цікавих зустрічей, інші об’єднання за інтересами. Тут урочисто приймали школярів у піонери і проводили посвяту в робітники, сюди йшли люди, щоб почути слово про своїх предків чи розповісти щось про людей нашого краю, про героїчні сторінки Кагарличчини.
Та чи не найбільше вражень зберегла наша героїня від співпраці й спілкування, як вона сама каже, із зіркою музейної справи Михайлом Івановичем Сікорським, який 5 грудня 1976 року брав участь у відкриті Кагарлицького музею. Від нього багато чого почерпнула, багато чого навчилася.
За час своєї роботи Любов Петрівна Ткаченко стала ініціатором створення 24 музеїв у селах району, що берегли в собі безцінний скарб українського роду, залишений у спадок нащадкам.
Із 1978 року Любов Ткаченко фактично була виконавцем обов’язків директора музею. У 1987 році їй довірено цю справу офіційно. А в 1997 році Кагарлицький музей отримав статус державного.
Восьмого серпня Любов Петрівна Ткаченко відзначить свою сьому круглу дату життя. І лише неповних три роки перебуває вона на заслуженому відпочинку. Але, як і колись, веде її життєва доріжка до людей, до улюбленого місця роботи. І скрізь їй раді, скрізь потрібні її знання. А то, дивись, ще просять і екскурсію провести як не містом, то славним Кагарлицьким парком. Не відмовить. Каже, потрібно ділитися з людьми своїми надбаннями. І ділиться, не шкодує нічого.
Ніби між іншим, запитую, що відчуває вона на межі такого поважного ювілею.
– Щастя, – відповідає Люба Петрівна. – Я все своє трудове життя займалася улюбленою справою, прожила свій вік із коханою людиною, своїм чоловіком Миколою Григоровичем, який мене у всьому підтримував. Через рік уже й золоте весілля відзначимо. Разом із ним ми подарували світу хороших людей, сина Сергія та донечку Оксану. Нині вже маємо невісточку і зятя, трьох онуків і двох правнуків. А головне, навколо мене завжди були і є люди, яких я люблю. А це – основа життя для кожної людини.
Дорога Любове Петрівно, незабаром в оселю Вашого роду завітає поважний ювілей. Редакція газети «Рідне місто», вітаючи Вас від усієї душі, зичить здоров’я, довголіття, злагоди, любові, миру і натхнення.
Надія Предченко