Початок липня 1946 року став знаковим у долі України: все ще лежали в післявоєнних руїнах більшість українських міст і сіл, а населення, що проживало в землянках, погребах і підвалах та отримувало мізерні продуктові пайки за карточками, раптом стало заручником чергової авантюри тодішніх державних керівників, що організували черговий, третій за рахуном, голодомор. Ми і сьогодні сперечаємося, чому був зупинений план Жукова про депортацію українців, тоді як відповідьлежить на поверхні: як ще можна було забезпечити хлібом Росію та ″братні народи″ нових держав та одночасно ефективно і начебто законно знищити значну кількість ″непокірних″, а по суті добити український народ, який ще не доконали голодомором 32 – 33 рр. та війною…
Ми часто говоримо про тоталітаризм як прояв злочинної антинародної влади, про замовчування фактів геноциду українського народу шляхом організованих репресій та голодоморів. Ми будуємо величні пам’ятники мільйонам безвинних жертв, виголошуємо палкі промови, а новітні ″національно свідомі″ урапатріоти навіть слідкують (як у свій час агенти НКВС), чи у всіх вікнах запалено до певної дати свічечки пам′яті (добре хоч, що сьогодні їм ще немає куди сигналізувати). Але все це в рамках офіційних кампаній, від дати і до дати. І не більше. За роки незалежності жодного разу я не натрапив на серйозні дослідження самого явища голодоморів, а точніше – використання штучних голодоморів як інструменту політичної боротьби та упокорення народів, зокрема й українського, хоча таких в історії нашого народу досить. Спробуймо сьогодні запитати, старого чи малого, про голодомор в Україні,не наголошуючи на якомусь із них конкретно,і вам шпарко почнуть розповідати про голод 1932-1933 рр., наводити цифри, оперувати фактами і навіть висувати конкретні звинувачення. Все в межах, визначених сьогодні державою. І не більше. Але спробуйте завести розмову про інші голодомори на території нашої держави – і вони раптом замовкають, губляться, не розуміють, про що розмова. Скільки ж їх було, тих голодоморів, на Україні?
Уже в травні-червні 1946 року в Україні розпочався третій, не менш жахливий, ніж попередні, штучно спровокований рукотворний голодомор, що забрав станом на 2 липня 1947 року понад півтора мільйони жителів України, а 1 млн. 154 тис. перетворив на дистрофіків, які також у своїй більшості або померли, або ж стали інвалідами. І це, в основному, селяни-хлібороби та прості робітники (матеріали доповідної записки секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича до Москви). Це офіційно. А насправді? Чому ж мовчать нові урапатріоти і ″національно свідомі″ про те, що в липні 2016 року виповнюється 70 років від початку тих жахливих подій? І що ті події настали після страхітливої руйнівної війни, що двічі вогнем і кров′ю пройшлася нашою землею, що ці факти зараз замовчуються Росією, а також певними партійними групами в Україні та робляться спроби переконати світову громадськість, ніби українці не воювали взагалі, а були тільки зрадниками, ледарями і що післявоєнний голод в Україні стався тільки ″через незадовільну роботу партійних організацій, радянських органів, голів колгоспів і самих колгоспників, які антибільшовицьки ставилися до політики хлібозаготівель, займалися саботажем, розкраданням і розбазарюванням хліба″ та в інших смертних гріхах? (″Малий словник історії України″, Київ: Либідь, 1997 р.). Чому відсутні будь-які заходи, пов’язані з цією датою? Може, смерть цих мільйонів не менш важлива для нашої історії, ніж попередні?
Ми з вами забули, що в знекровленій Україні голод 1946 – 1947 рр. убив не тільки тих, кому вдалося вижити після війни, а й наступні, ненароджені покоління? Хтось наводить цифру у 1,5 млн. померлих, а хтось – до 3 млн., інші з урахуванням того, що частина не народилися через смерть тих, що могли б стати їхніми батьками,–до 4 млн. Так чого ж ми сьогодні мовчимо про трагедію 1946 – 1947 рр.? Не було ″указаній″ згори? Без вседержавноорганізованої кампанії нецікаво, бо не можна лишній раз покрасуватися заміточкою на задану тему в газеті чи виступом перед юрбою, яку тобі організували, адже тільки в такому разі тебе обов’язково помітять, відзначать. Та й коли кричать усі хором – тоді так ясно і зрозуміло, про що потрібно кричати. І безпечніше…
Трішки відверну вашу увагу, але дуже хотілося б звернутися до таких українолюбів, щоб вони перед тим, як щось робити, наприклад, ламати пам’ятник земляку, перейменовувати вулицю, навчилися спочатку вникати в суть питання, радитися з людьми і думати, а тоді вже щось і робити, щоб не уподобатися ″попереднікам″. Наприклад, я і сьогодні не розумію, чому Карл Маркс, який ніколи не був комуністом, соціалістом, а тим більше більшовиком, бо помер задовго до революції 1917 р. і в ній участі не брав, визнаний світом як найвеличніший економіст, знавець економіки та товарно-грошових капіталістичних відносин (книга ″Капітал″, а не ″Комунізм″!) підпав у Кагарлику під декомунізацію? Тільки тому, що він єдиний раз згадав про привид Паризької Комуни і її страхітливе породження, що бродить по Європі? То було попередження, до якого тоді так і не дослухалися. А жаль! Прошу мені пробачити за цей невеликий відступ, але хочу змуситидекого замислитися перед тим, як щось кричати, а тим більше робити. Потрібно вчитися і думати, панове!
…За радянської влади (з 1917 по 1991р.) Україна пережила аж чотири голодних періоди. Але запитайте про них у наших всезнаючих ″достойників″ – і вам назвуть хіба що три: 1919 – 1921рр. , 1932 – 1933р., 1946 – 1947рр. А був ще і період із грудня 1962 по жовтень 1964 року, до зняття з посади першого секретаря КПРС М.С.Хрущова. Хтось може заперечити, що в 60-х то був не голод, бо хліб, хоч і за карточками, хай із кукурудзою, але був! І немає ніяких даних, щоб хтось помер голодною смертю, а черги, карточки – то для нас уже так звично… Не буду заперечувати, особливо тим, хто не бачив хворих, які помирали і просили хоч кусник білого хліба, щоб згадати, який він на смак. Хай хтось скаже, що то окремі випадки, але як пояснити феномен появи хлібопродуктів буквально на другий день після Пленуму, що зняв Хрущова? Надав Захід? Та ні! Голодний пайок було використано як інструмент політичної боротьби, щоб народ зрозумів ″правильну″ лінію партії і не сумнівався, за що він мучився майже два роки, а «цапа-відбувайла» тепер знайдено правильно. Точилася боротьба за владу. І хтось знову насмілиться сказати, що то був неврожай? Чому ж тоді особлива увага приділялася лише Україні? Чому їй і сьогодні знову, ніби ненароком, все нагадують (але соромливо замовчують, що за Таганрог та величезні простори, що відійшли від неї до Краснодарського краю та Кубані) Хрущов накинув їй аж цілий Крим, саме тоді, коли він потребував значних капіталовкладень, води, електрики, а натомість знову говорять про як ″подарунок″ Україні, але вже в іншому контексті, загарбавши його з повною інфраструктурою? І все це відбувається за мовчазної згоди…
Скрутне становище з продовольством в Україні на початку 60-х ще раз доводить штучність попередніх голодовок, які також були наслідком добре продуманих, попередньо апробованих на народові дій певної групи керівників України і Радянського Союзу.
Голод в Україні 20-х років також був жахливим. Вимирали цілі сім′ї. Цей період мало досліджено, тому він сьогодні потребує значної уваги (згадку про нього знаходимо у творах багатьох літераторів: Малишка, Тичини та ін.).
Про Голодомор 1932-1933 рр. уже сказано дуже багато. На відміну від нього, голод 1946-1947 рр. чітко обумовлений бажанням частини партійних керівників України прославитися, виділитися серед інших. Зокрема, безграмотний Лазар Каганович, не зважаючи на те, що в Україні на вересень 1946р. зібрано всього близько 220 млн. пудів зерна (хоча їй і цього було б цілком досить, щоб пережити зиму і засіяти весною поля, а крім того ще й продати та закупити інші товари), вимагає від України значно більших хлібопоставок, причому для відправки за межі України, у кількості 340 млн. пудів хліба, але вже в липні вимагає збільшення поставок до 355 мільйонів, а в серпні 1946 р.- до 362 млн. 750 тис. пудів зерна. До нитки обдирають всю Україну, але особливо жорстоко заготівлю зерна проводять у Сталінській, Ворошиловоградській, Запорізькій, Дніпропетровській та інших східних областях, які ніколи не відзначалися високими врожаями. Смертність тут була чи не найвищою, а українців у наступні роки почали заміняти представниками інших національностей, що ми і пожинаємо сьогодні в цих областях. На вересень 1946 р., хоч колгоспникам на трудодні хліба не видають зовсім, усе віддавалось у державу, але план хлібоздач виконано тільки на 62,4% від трьохсот сорока млн. пудів хліба, запланованих на травень 1946 р., або ж 212,6 млн. пудів зерна, що майже дорівнює кількості фактично (220 млн. пудів) зібраного збіжжя. Незважаючи на це, з 1 жовтня 1946 р. з централізованого постачання за хлібними карточками було знято понад 3 млн. 500 тис. українців, з них близько 2 млн. 900 тис. сільських жителів. З лихом голоду селяни-хлібороби були залишені сам на сам. У цей же час Міністр заготівель СРСР Б.А.Двінський повідомляє Кагановича телеграмою від 5 вересня про необхідність додатково вивезти за межі України ще 267 тис. тонн зерна. …Найлютішим голод був узимку та весною 1947 р., перетворившись на голодомор, а вибите з голодуючого українського села зерно текло в інші регіони та за кордон . . .
Згадуючи вже через 70 років причини голодомору 1946-47 рр., ми повинні обов’язково згадати і те, що сталося, що призвело до голодомору, та хто особисто, поіменно (чого вони найбільше бояться) став причиною трагедії українського народу, хто зробив усе для його знищення, хто сьогодні старається замовчувати ті події, а також пригадати і те, що й сьогодні ці злочинці вважаються ″героями-орденоносцями″, які, доживши безбідно до глибокої старості, з пошаною, спочивають на кращих кладовищах країни, залишивши нам, українцям, право ″чубитись″ між собою, наче нерозумним дітям. То ж добре все це пам’ятаймо, щоб подібне не повторилося.
Віктор Заїка, місто Кагарлик
