Кагарличанин Анатолій Дмитрович Антошко вже дев’ятий десяток розміняв на своїй життєвій дорозі. А було на ній усього: і праця до сьомого поту, і двоє голодних лихоліть, і боротьба за власне місце в цьому великому, але не завжди затишному світі. Та найнезабутнішою сторінкою його життя назавжди залишилося суворе дитинство в холодних обіймах війни. І хотів би забути, та не виходить. Бо, вкарбоване в долю дитячою пам’яттю, приходить воно у сни, зринає в спогадах, болить, щемить, кровоточить, мов рана.
– Добре пам’ятаю, як другого серпня 1941 року фашисти зайняли Кагарлик, – каже Анатолій Дмитрович. – Ми тоді жили в Буртах. Тож незвані гості з’явились у нашому селі третього серпня. Тоді лише за один день наступу на Бурти загинуло 38 фашистів. До останнього стримував ворога зовсім молоденький снайпер, який сидів у церкві. Пам’ятаю лише його прізвище – Білик.
І все-таки ворог прорвався в село. Хлопця витягли з церкви, роздягли до пояса і закололи багнетами. Анатолій Дмитрович пригадує, як кілька днів лежав він під дорогою. Люди боялися хоронити, бо за це вороги суворо карали. Нині центральна вулиця села носить ім’я героя.
А тоді, в серпні 1941-го, відступаючи, наші війська підірвали міст. Та окупанти нашвидкуруч відновили його. Щодня через Бурти в бік Кагарлика вели полонених. Люди, всупереч забороні, виносили їжу і кидали в натовп. За це фашисти били, їжу топтали кіньми. Щоб утамувати спрагу, полонені кидалися до струмка і пили з нього воду. За це їх нещадно били. Іноді на вигоні в селі робили привал. Тоді місцеві жителі все ж примудрялися передати полоненим хоч якусь їжу. В одній із колон було четверо буртян. Серед них – Побочій Сидір і його син Микола. Микола потрапив у Німеччину, а по війні вернувся в рідне село. Батька ж проковтнула війна.
В іншій колоні буртяни впізнали двадцятичотирирічного Миколу Босенка. Хтось відразу ж повідомив про це його батькові – дідові Микиті. Хворий Микита Босенко ледве дійшов до колони. Напевно сам Господь допоміг йому упросити старшого, щоб той віддав йому сина. Та все ж не минув Микола Босенко фашистського рабства. Немов шуліки, чигали по хатах продажні поліцаї, виловлюючи молодь для відправки до Німеччини в рабство.
–Тоді потрапив у лапи людоловів мій двоюрідний брат Михайло Антошко, а з ним і Гаврило Кукоба, – згадує Анатолій Дмитрович. – Кілька разів тікали. Востаннє Михайла спіймали і забили до смерті. Багато тоді хлопців і дівчат було відправлено до Німеччини. А хто своїх дітей ховав – тому палили хати. По селах з’явилися «громгоспи» і старости, що працювали на ворога. Призначили «пана старосту» і в Буртах. Ним став Коробенко Михайло Овсійович. «Жидов, большевиков, коммунистов больше не увидите, как своих ушей без зеркала», – сказав він людям, зібравши сходку.
Після війни його було засуджено на 25 років тюрми. В село він так і не повернувся.
Частенько в село з Кагарлика приїздив Йоган – керуючий «громгоспом». Усіх людей виганяли на роботи. А за те, що працювали вдома, нещадно били. Майже щодня в Кагарлицькому парку Калиновий яр приймав бездиханні тіла невинних жертв, які своїм життям платили за майбутню перемогу.
Роки окупації – жахлива пам’ять. Анатолієві Дмитровичу вдалося сховатись у родички і не потрапити до Німеччини. Тож добре пам’ятає, як ворог тікав із Кагарлицької землі. Відступаючи, фашисти замінували місток. Тоді Анатолій Антошко з сусідом Тарасом Матьорою, навіть не усвідомлюючи того, зробили справжній подвиг. Під прикриттям вечірніх сутінків вони відчепили вибухівку і заховали її в печері під горою. Хіба думали хлопчаки про те, на яку небезпеку себе наражають! Головне – щоб під визволителями міст не підірвався…
Тікаючи, ворог залишав після себе жорстокі сліди: палили і мінували хати, вбивали худобу, забирали майно, зерно і живність, гнали поперед себе людей, прикриваючись ними. Особлива небезпека чатувала на чоловіків і дівчат. Чимало їх тоді заховалося на подвір’ї Антошків у ямі під купою гною.
З якою ж великою радістю зустрічали жителі Кагарличчини своїх визволителів! Сьомого січня наша армія увійшла в Кагарлик.
...Ідуть роки. Стирає час рубці окопів на нашій землі. Ще не загоїлись рани пам’яті від Великої Вітчизняної, як полум’я нової війни спопеляє сьогодні землі нашої держави. І вже жорстока історія сьогодення вкарбовує нещадний біль у пам’ять юного покоління. І вже нові жертви лягають на вівтар перемоги над ворогом. Немов згорьована мати, стогне і плаче Україна за кожним своїм сином., який віддав своє життя за мир і свободу свого народу. І пліч-о-пліч стають на захист рідної землі нові шеренги «кіборгів», «укропів», «укрів»… А тому ми обов’язково переможемо. Бо віками міцно стояли і нині твердо стоїмо на своїй, на рідній українській землі.
Надія Предченко
