У моєму журналістському «портфелі» лежить яскрава афіша Народного аматорського драматичного колективу Кагарлицького міського будинку культури із запрошенням на водевіль Михайла Старицького «По-модньому». На перший погляд здавалося б, що тут особливого? Та все ж...
Вся справа в тому, що Кагарлицький театр бере свій початок ще з далеких 20-х років минулого століття. Бо в тому ж таки журналістському портфелі маю цьому безцінний історичний доказ: стареньке, пожовкле фото, яке, до речі, дуже добре збереглося, з датою і підписом на звороті: «8/VІІ – 25 р. Виконавці п’єси «Казки старого млина». Серед 23 натхненно-юних кагарлицьких артистів і обличчя рідного брата Панаса Любченка – Миколи Петровича. Он як! Виявляється, що з геніальним твором Спиридона Черкасенка завдяки натхненним аматорам театральної сцени кагарличани познайомилися ще на початку минулого століття. Корінні старожили ще пам’ятають ті видовищні вечори, які збирали на вистави мало не весь Кагарлик. То був не просто похід до своєрідного театру, а й добра нагода після нелегких трудових буднів зустрітися з друзями чи знайомими, відпочити, погомоніти, доторкнутися до високого мистецтва.
Ішли роки. Багато чого змінювалося, відходило в минуле. Але незмінним залишався Кагарлицький театр. Щоправда, залежно від вітрів часу йому доводилося іноді ледь існувати, іноді виживати, іноді купатися в оваціях шанувальників.
І чергова така пора овацій розпочалася в історії Кагарлицького театру тоді, коли на його сцені з’явився талановитий режисер і яскравий артист Василь Шендрик. Напевно, знаковим було й те, що народився й виріс він на просторах Шевченківського краю в селі Вільшанці, що на Черкащині. Ще зі шкільних років душа його потягнулася до високого театрального мистецтва. Не боявся пробувати, імпровізувати, шукати свій театр, свої ролі на життєвій сцені. Його неперевершений талант гумориста проявлявся скрізь, де б не був. Під час служби в армії брав активну участь у самодіяльності, читав гуморески, виконував роль режисера й артиста в коротких сценках.
Після служби дорога привела Василя Шендрика в Черкаський драматичний театр. Його сцені він присвятив не один рік свого життя. Тож коли в 1975 році доля закинула Василя Васильовича до Кагарлика, він одразу очолив драматичний колектив Кагарлицького міського будинку культури, взявши на озброєння всі знання, всі навички, набуті в Черкасах. За час роботи Василя Шендрика очолюваний ним колектив у нелегкій і натхненій праці здобув заслужену шану не лише в місті та районі, а й далеко за його межами. І це дало добрі плоди. В 1995 році Кагарлицький театр отримав заслужену відзнаку. За досягнуті здобутки в розвитку самодіяльного театрального мистецтва та виховання підростаючого покоління Кагарлицькому драматичному театру рішенням колегії Міністерства культури України було присвоєно звання Народного.
Неможливо простими словами передати почуття та емоції, що переповнювали серця самих артистів театру від такого блискучого визнання. Адже це були звичайні люди, які після нелегкого трудового дня поспішали до Будинку культури на чергову репетицію. Серед них – водії й електрики, лікарі й будівельники, вчителі й інженери, почесні громадяни та ветерани війни і праці, яких поєднала велика любов до театрального мистецтва. Сьогодні варто пригадати імена хоч декого з них: Віра Сергіївна Нагорна, Лідія Євгенівна Бойко, Анатолій Миколайович Кагарлицький, Петро Іванович Яровий, Володимир Васильович Спіленко, Ірина Яківна Новічкова, Сергій Олександрович Моргун, Віктор Васильович Заїка, Григорій Тарасович Лавриненко, Юлія Фотіївна Черданцева, Василь Григорович Борковський, Олексій Олексійович Приходько... За їх участю на кагарлицькій сцені творилося справжнє магічне відтворення образів найпопулярніших творів найвідоміших письменників. Однією з останніх вистав того періоду була комедія Марка Кропивницького «По ревізії». Кагарличани ще пам’ятають, як вона збирала аншлаги за участю рідних артистів.
Невизначений період своєрідного застою підстеріг Кагар-лицький театр тоді, коли невблаганна реальність несподівано погасила на кагарлицькому театральному небосхилі яскраву зірку його натхненника і режисера Василя Шендрика. Його і через десятиріччя жителі міста й району згадують, як виразну особистість, високоморальну і порядну людину, якої нині нам не вистачає. І сьогодні згадаймо його добрим словом світлої пам’яті про митця.
Потім певний час театральну сцену досить успішно очолювала також Оксана Кармазин. Якою ж радістю на вустах у кагарличан забриніла нещодавно надія на відродження Кагарлицького народного театру! І таку надію запалили звичайні афіші, які повідомляли, що в Кагарлицькому міському будинку культури незабаром відбудеться прем’єра вистави Михайла Старицького «По-модньому». Та найголовніше те, що естафету старшого покоління підхопила молодь. Так-так, саме наша енергійна, завзята, небайдужа кагарлицька молодь об’єдналася в драматичний колектив, щоб відродити дещо призабуте в нашому місті мистецтво. Це – Олександр Вашека, Юлія Попильницька, Віка Коваль, Давид Кириченко, Дар’я Мухаметшін, Владислав Візьонок, Анна Попович, Настя Лисенко-Мацібура. А очолив роботу молодого театру Володимир Чоповський.
Пам’ятаю, як хвилювалися хлопці й дівчата, готуючи виставу. Адже й костюми, й атрибутика, і декорації, і навіть афіші їм довелося виготовляти за власні кошти. Та, незважаючи ні на що, вистава все ж відбулася і Кагарлицький театр вкотре зірвав бурхливі овації своїх шанувальників. Багато глядачів після вистави переповідали мені свої враження та емоції від чудової гри молодих кагарлицьких артистів. Відчувалося, що люди потребують мистецтва, чекають нової зустрічі зі своїм театром. А юні аматори сцени пообіцяли підготувати щось новеньке і цікаве. Щоправда, їм потрібна моральна і матеріальна допомога, підтримка, відчуття того, що справа, за яку вони взялися, варта уваги і шани. Адже історія Кагарлицького народного театру налічує майже століття. А це досить солідний вік, який вартує того, щоб його підтримати і зберегти.
Надія Предченко
