За людським обов’язком ми повинні в першу чергу згадати
не тих героїв війни, обличчя й імена котрих освітило переможними салютами.
Цих людей усі знають. Важливо не забути тих, хто не бачив Перемоги, але зробив усе, що зміг.
Костянтин Симонов
Морозяним Різдвяним ранком 1944 року на вулиці Кагарлика входили колони бійців 1129 стрілецького полку 337 Лубенської дивізії під командуванням Героя Радянського Союзу Миколи Євтихійовича Гаркуші. А назустріч визволителям бігли кагарличани. І великі, й малі обіймали визволителів і плакали. Адже близько 750 наших земляків замордували фашисти за час окупації Кагарлика. Ще 8 тисяч жителів Кагарличчини назавжди залишилися на полях боїв, де велася боротьба за визволення рідної землі від ворога. Бо звільнення України і нашого міста починалося ще тоді, в 1941 році, коли ворог знахабнілою агресорською ходою міряв українську землю. Однією з таких маловідомих сторінок визвольної боротьби є бойові дії 4-го винищувального батальйону 2-го полку НКВС, який був десантований в кінці липня 1941 року в районі сіл Краузове-Бурти-Зеленьки Кагарлицького району. Всього в десанті було 120 молодих людей – студентів Київського медінституту і бійців НКВС.
Їх розділили на два загони: один мав рухатися на Черкащину, другий – у напрямку Богуславських лісів (район Ольшаниці). Перший загін вийшов у заданий район і успішно діяв протягом війни. Другий загін (42 чол.) увійшов у с. Жовтневе. Там бійці переночували в господарстві баби Любки Тернової. Вранці 3 серпня 1941 року загін рушив у напрямку Ліщинки-Тернівки.
За залізницею «Миронівка-Кагарлик» був хутір Зелений Яр. Від залізничного полотна до хутора метрів із 500. Воїни перейшли залізницю, і раптом із боку Миронівки появився військовий ешелон. Заховатися ніде. Десантники залягли в буряковому полі. Фашисти їх помітили. Почався нерівний бій. Мужньо оборонялися, але сили були нерівні. Живими залишилося лише четверо бійців: П.І.Лагута, В.Р.Безштанько, М.К.Войтюк і К.Г.Абрамова.
Місцеві жителі поховали загиблих. Тяжко пораненого П.І.Лагуту виходили сестри Лісун. Петро Іванович потім повернувся додому в Шепетівку. Після війни у 1947 р. останки десантників перепоховали в с. Жовтневе.
Радянське командування втратило сліди цієї частини десанту. Тільки після війни почалися розшуки. До пошуку підключилися студенти Київського медичного інституту ім. О.Богомольця. вони пройшли басейном р. Рось, обійшли навколишні села, і в Жовтневому баба Любка Тернова на фотографії впізнала медсестру Поліну Кравченко, яка ночувала тоді в неї. Так поступово студенти вийшли на слід молодіжного десанту і дізналися про його останній бій.
Багато для увічнення пам'яті полеглих бійців зробив Ю.П.Комлик, тодішній директор Жовтневої школи. Юхим Прокопович очолював школу з 1960 р. по 1982 р. Він організував пошукову роботу Червоних слідопитів, які встановили ряд імен десантників. Створив перший у Кагарлицькому районі музей бойової і трудової слави, де були і матеріали про десант. На відкриття музею 9 травня 1963 року приїхали і студенти та викладачі медичного інституту. Справа в тому, що серед десантників були і їхні студенти. Студентка Поліна Кравченко в загоні була медсестрою і загинула. В інституті була група імені Поліни Кравченко, а піонерська дружина Жовтневої школи також носила її ім'я. І тому між навчальними закладами склалися дружні стосунки. Викладачі та студенти протягом багатьох років приїжджали в Жовтневе, відвідували школу і братську могилу, спілкувалися з учнями та вчителями.
У березні 1975 року на ім'я директора школи Комлика Ю.П. із медичного інституту ім. О.Богомольця прийшов офіційний лист, у якому ректорат інституту запрошував випускників школи вступати на пільгових умовах поза конкурсом.
Мати Поліни Кравченко Раїса Георгіївна Гординська написала книгу «Коли любиш» про свою дочку і частину десанту, що діяв на Черкащині. Ця книга і нині зберігається в шкільному музеї. Раїса Георгіївна була частим гостем у школі. Вона подарувала їй книги, кіноапаратуру, документальні фільми «Битва за Москву», «Сталінградська битва», «Битва на Курській дузі» та ін. Виступала перед учнями і вчителями, розповідала про свою дочку Поліну і про свої фронтові дороги. Була нагороджена багатьма урядовими нагородами.
Майже кожного року на День Перемоги приїжджав і Петро Іванович Лагута. Він розповідав про своїх бойових побратимів, про своє життя, про той останній бій. Цікавим моментом у його розповіді було свідчення про те, що, можливо, десантники, які залягли на буряковому полі, так і лишилися б непоміченими ворогом , але хтось із групи не витримав нахабного вторгнення фашистів і зопалу зробив постріл по ворожому потягу, після чого і розпочався бій.
Приїжджали і рідні загиблих, яких вдалося розшукати. Школа була обласним опорним пунктом щодо патріотичного виховання. У 60-ті роки тут відбувся республіканський семінар на тему виховання молоді в дусі патріотизму, в якому також взяли участь представники Міністерства освіти та ЦК ЛКСМ.
У 1970 році було побудоване нове приміщення школи, і музей перенесли до нього. В 1975 році було відкрито нову експозицію музею. Там є розділ і про десант.
Педагогічний колектив школи в той час багато уваги приділяв патріотичному вихованню учнів. Проводилися різні виховні заходи: зустрічі з ветеранами війни, перегляд і обговорення художніх і документальних кінофільмів, військово-спортивна гра «Зірниця» та ін. Учні доглядали за братською могилою. Була організована тимурівська робота.
Доктор історичних наук, професор Київського державного університету Віктор Король у своїй статті «Оборона Києва – одна з найбільших битв війни», надрукованій в газеті «Київська правда» від 26 липня 2001 року, описує оборонні бої за Київ у липні-вересні 1941 р., де зокрема згадує і про десант.
3 серпня 2016 року виповнюється 75 років із дня загибелі того молодіжного десанту. То були молоді хлопці і дівчата, які навчалися, працювали, любили життя, мріяли про майбутнє. Але прийшла війна, і вони стали на захист своєї Вітчизни. Вони до кінця виконали свій громадянський і патріотичний обов'язок і віддали своє життя. А наш обов'язок – пам'ятати про них, про всіх, хто загинув у боротьбі з фашизмом і шанувати живих.
Петро Ляшенко, вчитель історії
Кагарлицької ЗОШ№2 ім. В.П.Дашенка
